Долаючи житейські труднощі, ми вже якось розучились помічати цікаве, іноді навіть дивовижне у навколишньому світі. Та, виявляється, є ще поруч нас диваки (у хорошому розумінні цього слова), які живуть не лише «хлібом єдиним», а шукають те, що наповнює їхнє життя особливим змістом.

Якраз до таких належить і пенсіонер з райцентру Свалява Закарпатської області Ярослав Васильович Манько, радіоаматор, кандитат у майстри спорту СРСР з короткохвильового радіоспорту; чоловік, який власними руками склав більшість свого устаткування, провів понад 60 000 радіозв’язків з 282 країнами світу, завоював чемпіонський титул міжнародного масштабу у номінації короткохвильовиків-міжнародників, самотужки вивчив п’ять іноземних мов, щоб вільно спілкуватися з колегами-радіоспортсменами…

Наш діалог відбувся у радіолабораторії Ярослава Васильовича, під яку відведено одну з трьох кімнат його «хрущовки».

— Захоплюватися радіоаматорством я почав ще у старших класах школи, читав про це багато книжок, журналів. Навчаючись у технікумі, вів радіогурток. У 1959 році збудував свою першу радіостанцію. Відтоді виходжу в світ на коротких хвилях. Спілкуюся зі своїми колегами-радіоаматорами у режимі телеграфії (азбука Морзе) та односмугової телефонії SSB (single side band — голосовий режим). У 1969 році аматорів, які працювали у цьому режимі, було в Українській РСР лише десятеро.

— Як вам вдавалось дати ради з бюрократичними перепонами при реєстрації радіостанції, взяти дозвіл на виходи в ефір тощо? Адже у ті роки це було непросто.

— Ми працювали під егідою ДОСААФу, подавали заяви в обласне відділення Державної інспекції зв’язку, щоб одержати позивний. Тому для цього необхідно було подати характеристику з місця роботи, детальну автобіографію, у якій вказати навіть те, де поховані батьки, відомості про братів, сестер і т.д., клопотання від районного ДОСААФу, фотографії, заяви. Я особисто чекав дозволу на початок роботи півтора року. Бувало і довше.

Ми, радіолюбителі, коли вперше виходимо на зв’язок з кимось, для підтвердження участі у цьому ефірі обох сторін обмінюємося спеціальними листівками. Так ось, надіслати подібну листівку за кордон я міг тільки через Московський радіоклуб. А для того, щоб надрукувати свою картку, кожен радіоаматор був зобов’язаний зібрати печатки від мінімум чотирьох установ і одержати дозвіл десяти організацій. Потрібна була і характеристика з місця роботи. У 1989 році я відправив три таких карточки без дотримання формальностей і був покараний тримісячною забороною на радіозв’язок із закордоном. Писав пояснення (на 21 пункт) до Центрального радіоклубу в Москву, спілкувався з місцевими «мистецтвознавцями у цивільному».

Суворі інструкції визначали і можливу тематику розмов у ефірі. Дозволялося розмовляти одну-дві хвилини, називаючи своє ім’я, місто, вид техніки, на якій працюєш. Можна було привітати співрозмовника з чимось, розповісти про погоду — і все!.. Боже борони говорити про політику, навіть сім’ю, називати свою точну адресу.

— Якою була мета цих ефірів?

— Перш за все реалізація власного хобі. За правилами нашого спорту, кількість зв’язків і країн-«співрозмовниць» визначала рейтинг радіоаматора у міжнародних та внутрішньодержавних змаганнях. У Закарпатті тоді було 40 радіоспортсменів «під крилом» ДОСААФу, з них активних — 10. У Сваляві нас було двоє.

— Нині цей спорт досить дорогий, адже потрібна спеціальна апаратура. Як тоді вам вдалося роздобути все устаткування?

— Тоді можна було досить легко дістати стару апаратуру, дешево придбати радіозапчастини. Дещо зі старої списаної техніки я брав у військових (серед них теж були радіоаматори, отож, була і підтримка). Так поступово у мене з’явилися приймально-передавальний комплекс, антени.

— Чи потрібно було платити за членство в клубі?

— Плата ця була суто символічною, десь 20 крб. на рік. Ми збиралися на конференції, зібрання Ради федерації радіоаматорів. Регулярно на наші зустрічі приходив і представник КДБ, який читав лекції про дотримання вимог безпеки держави під час ефірів.

— Як ви почали вчити іноземні мови?

— Взагалі міжнародні зв’язки проводяться англійською, тому першочергову увагу я приділяв їй. Але з часом взявся і за інші. Вивчив іспанську (нею я володію вільно, дуже її люблю), італійську і португальську (вони дещо схожі на іспанську), польську, вчив колись і есперанто (тепер вже трохи призабув), у школі вивчав німецьку (також ще трохи пам’ятаю). Потяг до іспанської виник, мабуть, через те, що там у мене найбільше друзів-радіоаматорів. Я настільки полюбив цю мову, що тепер легше читаю художні твори нею, ніж російською.

Мій син Василь брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. З часом виникла загроза його здоров’ю. Саме тоді мені дуже допомогли колеги — радіоаматори з Іспанії. У 1995 році за їхній кошт ми з дружиною і сином поїхали в Іспанію в медінститут на обстеження. Синові допомогли і діагностикою, і медикаментами, безкорисно допомагають і нині.

Я друкуюся в іспанських спеціалізованих журналах, вивчаю їхні звичаї, культуру, історію. До речі, іспанці вже добре знають Сваляву: я намагаюсь пропагувати на заході свою державу і місто при кожній нагоді.

— А де нині більше радіоаматорів: у нас чи за кордоном?

— На Заході їх, може, й більше, бо живуть безтурботно, але там радіоаматорство не має тої цінності, як тут. Ми — одержимі люди, працюємо на саморобках. Ось у мене устаткування 11-річної давності, переважно саморобне, але я цим живу. А за кордоном це так — від випадку до випадку. У них немає тої насолоди подолання труднощів. Їм доступні всі види зв’язку. Радіопередавальну апаратуру купляє нерідко навіть селянин, бо має гроші, а поговорити з ним немає про що. А наші аматори, як правило, освічені люди.

— Вибачте, чи не вважають подібних до вас людей диваками? Чи не відбила вам бажання продовжувати улюблену справу кризова проза життя?

— Серед свого оточення я не відчуваю зверхності, насмішок. У мене чудова родина — дружина, діти, четверо онуків. Вони мене завжди розуміли. Живу на 75 гривень пенсії, не розкошую, звичайно. Є люди, які скаржаться. Але я щасливий, бо вільно можу сказати, що хочу, і де хочу; не голий, не голодний . З ким хочу, можу зустрітися, куди хочу — поїхати. Економлю, на чому можу. Моє устаткування, до прикладу, споживає електрики ненабагато більше, ніж звичайна електрична лампочка.Тепер я вже не ганяюся за кількістю зв’язків, а шліфую мови. Не відмовляю собі у тому, щоб у традиційно визначений час поговорити зі своїми давніми друзями з Іспанії, інших держав. До речі, і нині, коли драконівських обмежень вже не існує, говорити казна-що в ефірі не прийнято. За світовими правилами, радіоаматори говорять про все, що не пов’язано з матеріальною вигодою.

Буває різне проходження хвиль, не завжди добре чути співрозмовника — тоді переходжу на азбуку Морзе. Для тих, хто вважає цей тип зв’язку анахронізмом, кажу, що азбука Морзе — це музика в ефірі. Це так само, як порівняти документальне фото і художню картину.

Трапляються і несподіванки: направив я колись антену на захід і вийшов на зв’язок з... Вінницею. Тобто хвилі «прийшли» туди навколо світу.

— Які ваші титули у радіоспорті?

— Я б це титулами не називав. Я — член Іспанського радіоклубу в Наварі, почесний член Валенсійського клубу, призер змагань міста Кадіс, кандидат у майстри спорту колишнього СРСР. Маю сотні дипломів, тисячі листівок — посвідок зв’язку (60 000 зв’язків). Шкода лише, що у радіоспорті за призові місця не дають грошових винагород, як у шахових, футбольних, тенісних та деяких інших змаганнях.

— Що найцікавішого було у вашій радіодіяльності?

— Все це відносно. Цікаво, коли зв’язуєшся з полярниками, морськими експедиціями, далекими державами Океанії, розмовляєш в ефірі з королем Йорданії Хусейном, знаходиш знайомого з України в радіоефірі з Гвінеї-Бісау; швидше, ніж передають інформаційні агенції, одержуєш повідомлення про природні катаклізми (наприклад, землетрус у Румунії). Сигналу «SOS», брехати не буду, чути не доводилось. Думаю, що в майбутньому цікавою буде і радіорозмова з королем Іспанії Хуаном Карлосом. Він також радіоаматор.

— Чи є у вас учні? Хто з закарпатців настільки ж інтенсивно працює у ефірі, як ви?

— Учнів маю. На жаль, поки що не можу назвати серед них сина або внуків, але це, думаю, тимчасово. Серед кращих радіоаматорів Закарпаття згадав би Олександра Ковача, який працює на Замковій горі, та ужгородця, голову федерації радіоаматорів Закарпаття Вячеслава Баранова.

Взагалі, радіоаматори — народ дружний. Якби ви знали, скільки приїжджих у мене бувало. Приїхали люди у санаторій, йдуть по Сваляві, побачили мої антени. А, значить свій, радіоспортсмен. Заходять, знайомимося, допомагаю, чим можу, а вони мені. Радіоаматори є серед медиків, адвокатів, ветеранів війни... Словом, це аж ніяк не вузьке уподобання лише певної категорії професіоналів.

Джерело: ZN

Вкладення:
ФайлОписАвторРозмір файла:Створено
Скачати цей файл (297___20-11-2013.doc)СПИСОК радиоспортсменів України  Александр384 Кб2016-12-25 19:24

У вас недостатньо прав для коментування